История

Бандерівщина на Рівненщині

ukraina-maidan-fashisty02
Октябрь 23
02:38 2016

Тепер я православний священик, і, на жаль, через гоніння яке влаштували радикали і влада, я вимушений був переїхати в сусідню державу. Так Богу завгодно — я народився і жив в місті Рівному, і не шкодую про те, свою малу батьківщину люблю — Батьківщину не вибирають, і для мене від Закарпаття до Сахаліну це єдина Русь. На початку 90-х, часу підйому українського націоналізму мене дуже хвилювала національна ідентификація: «або я козак-українець, або богатир-руський».  Я метався, поділу робити між ними не хотів. А адже пропаганда єресі українства робила наголос саме на це. Згодом я усвідомив, що історія Святої Русі єдина і нероздільна!

Коли почалася Велика Вітчизняна Війна 1941 — 1945 р. р., мій дідусь – Бондар Василь Тарасович 1915 року народження, потрапити під мобілізацію не встиг. Опинилися в глибокому тилу фашистів. В місцевості пішли чутки – у лісі партизани. Дід пішов – попав до бандерівців…

Мені, маленькому онуку, він показував в селі Хотинь (Рівненська область): «Ось бачиш: це наша хата, а туту поруч жила сім’я сувєтів: жидівочка– лікар, а він росіянин — учитель, у них було п’ятеро малолітніх діточок, їх сюди партія послала… а ось поруч тут колодець (і показує на нього. Я дивлюся – завалена яма і частина залишку огорожі колодязя). З нього вовік водиці не пити». Питаю: «дідусю, а що сталося?» – «Бандерівці вирізали цю сім’ю, порізали на шматки, разом з дітьми і кинули в колодязь».

По сусідніх селах поляки, євреї, росіяни записувалися в українці, що б зберегти собі життя.

Мої дідусь і бабуся (Софія Григорівна Домбровська), були там (в тому числі і в сусідньому селі Ходасы) після війни фельдшерами. І заслужили глибоку повагу, адже скільки життів врятували, приймали пологи, і, нинішні діти вже дорослі дяді і тьоті живі завдяки їм. Вдень радянська влада, а вночі — бандерівська. Живими залишилися тому, що відразу здружилися з місцевим священиком — отцем Степаном Логвисьом, стали кумами, адже приймали пологи. Священик одразу забрав їх до себе додому, сказав: «Не ночуйте сьогодні в своєму будинку, а у мене». Гості все ж приходили… Бабусі довелося (а це було без варіантів), перев’язати рани пораненому бандерівцю, вийняти кулі.  Вони вночі до них прийшли, адже інакше смерть їм та їхнім трьом дітям. «Доводилося, – як розповідав дідусь, – сидять за одним столом на весіллі і бандерівець і комуніст (агент КДБ), за однією стопкою горілки, не підозрюючи, один про одного таке, а я-то знав, все ж таки лікар».

Бандерівці переправлялися через річку Горинь вночі на таємних човнах (всі човни жителів були на обліку в КДБ), за річкою був ліс, а на мосту, що був через річку, стояв військовий гарнізон. В селі одні доносили один на одного. Люди таємно пропадали без вісті, особливо поляки. В тих лісах були вони аж до 1955 року. Дідусь бандерівців всіх здав…

Так ось, в період війни коли він потрапив до бандерівців, то знав їх паролі, явки, місця. Якщо підеш від них, то це смерть всієї сім’ї, і довелося від них перейти під час бою з партизанами, щоб подумали, що він загинув. Партизани його не розстріляли тільки тому, що у них не було лікаря. Потім він потрапив у штрафбат і «кров’ю спокутував свою провину» — був поранений в бою. Дійшов до Австрії. Заслужив Червону Зірку, не дали Героя Радянського Союзу із-за плями в біографії – був у бандерівців. Повернувся живим. Мені, онукові, повідав всі ці страхіття війни і злочини проти людства бандерівщини і фашистів. Пам’ятаю, як мені розповів: в Австрії зайшли в замок місцевого фашиста-барона, у нього виявилася сумочка зі шкіри людини, а в матраці були людські волосся жінок…

При виборі своєї ідентифікації це зіграло складову роль. Дідусь помер у лихі 90-ті, коли руйнувалися ідеали, і була бідність, йому довелося практично до старості працювати на різних роботах. Ми вже в той час жили в місті Рівне. Потім я пішов в Почаївський монастир в пошуках Істини. Закінчив декілька вищих закладів – Державний Університет «Острозьку Академію» і Духовну Академію в Києві. Тепер, у призмі здобутого досвіду служіння в тих селах Рівненської області – с. Нэтрэба (Рокитненський р-н), с. Бутейки (Сарненський р-н), де орудували бандерівці, можу давати адекватну оцінку подіям

Це була жахлива трагедія. Поляки вирізали частину сіл Нетреба і Борове (вирізали українців, тих же, хто приймав католицизм і змінював прізвище на польську із закінченням на «-ський», – того не чіпали, їх потім називали «мазури»). Казали: «Єже поставімо першого снопа, не буде жодного холопа». І, потім ними були влаштовані танці під «польку» біля костелу в с. Окоп з кривавими сокирами і вилами. А бандерівці вирізали 2 села поляків – с. Окоп і дрге, як називається — не пам’ятаю. Потім ще різали в сусідніх селах поляків. Також — нікого не жаліли ані дітей, ні старих… Села спалили дотла. КДБ-істи як одних, так і інших саджали і розстрілювали. Поляки потім співпрацювали з КДБ, здавали бандерівців, а бандерівці їх… У радянський час не можна було говорити про цю трагедію, як і в Польщі.

Трагедія не закінчилася. Сім’ї були змішані. На початку 90-х, після розвалу Союзу, один з жителів села поїхав до родичів у Польщу до мазурів, ті, які встигли врятуватися. Зібралися односельці, адже звістка з Батьківщини. На застілля захмелілий поляк розповів з гонором про ті події. Коли вони йшли на с. Нетребу, по дорозі, в полі, в копиці сіна, присіла відпочити і заснула молода мама з немовлям грудничком, вона наймичка, пшеницю жала серпом. Він проткнув її вилами, а немовля  не чіпав, думаючи, що саме помре. Його знайшли живим і виростили чужі люди. Гість вигукнув: «Так це ти вбив мою маму!». І відразу встромив йому ножа в горло…

В 1999р. разом ми стояли на місцевому кладовищі с. Нетреба з ксьондзом, який з мазурами приїхав провідати родичів, згадували, плакали…

В тому селі мені доводилося в один день сповідувати дідусів – колишнього бандерівця, комуніста-КГБ-іста і поляка, всі — жителі одного села, всі були тоді один проти одного, жорстоко вбиваючи. Але їх Бог примирив. Я пам’ятаю їх щирі сльози і покаяння, просили прощення один у одного, і це єдина можлива модель існування після всіх злочинів… Але сучасна колоніальна влада, розкольники, уніати на Україні зробила ставку на фашизм, а значить, — миру не буде. Хочеться щодо своїх заблудлих співвітчизників закінчити словами Розп’ятого  на Хресті: «Отче, прости їм, бо не відають що творять…»

Автор: протоієрей Олег Трофімов, доктор богослов’я, магістр релігієзнавства.

ШАНОВНІ ЧИТАЧІ! Автор статті протоієрей Олег Трофімов, через гоніння позбавлений майна, житла, місця служіння, потребує нашої допомоги, просимо допомогти. Карта Ощадбанку Росії: 676196000086178580

Об авторе